Ткацтво і вишивка – одні з найпоширеніших галузей традиційно-побутової культури. Вони належить до самобутніх видів народної творчості, що мають глибокі історичні корені та багаті мистецькі традиції. Ткані вироби та народні костюми з багатством вишиваного оздоблення – цінне джерело для вивчення культури і значною мірою відображають його етнічну специфіку.
З давніх часів в кожній родині виготовляли різноманітні гатунки полотен. Ткацтво та вишивка пронизувало щоденний побут, вважалися одними із почесних видів жіночого ремесла. Традиції виготовлення тканини та її обробітку передавалися з покоління в покоління як найдорожчий скарб, зберігаючи найтиповіші та найяскравіші зразки орнаменту, кольору, техніку виконання. Протягом багатьох віків їх безпосередній зміст втрачався, але традиції використання їх не зникли.
Сьогодні багато майстринь нема серед нас. Їхні роботи знаходяться у домівках дітей, внуків і правнуків завдяки збереженню традицій родинного досвіду.
Прості селяни, які, загалом, не вміли читати і писати, добре розуміли ткацьку науку, мудрими вчителями обирали собі природу, сповнену гармонії та краси.
Художнє прикрашення інтер’єру хати здійснювали, зазвичай, тканими виробами – рушниками, скатертинами тощо. Вишивку використовували переважно для оздоблення одягу, як повсякденного, так і святкового.
Ткані рушники („обруси”) мали декоративне призначення – обвивали тарілки на стінах. „Утиральник” – тканий рушник, менш декорований, ширший за розміром, для побутового призначення. Ще окремо був особливий рушник для покриву пасхального кошика.
Стіл на неділю покривали тканою скатертиною.
На підлогу стелились ткані доріжки.
Високі зразки художнього ткацтва збереглися до нашого часу і в предметах ансамблю народного одягу, а саме в поясах „подолоків” (спідниць) та „тайстрах”, бесагах (сумках).
Щоб виготовити тканину, потрібно мати сировину, ткацьке обладнання, барвники, знати як нитки мусять переплітатися. Обробка сировини, виготовлення полотна і ниток завжди займали одне з важливих місць серед домашніх занять цілої сім′ї.
Найпоширенішою сировиною були коноплі („конопні”) і вовна.
Усі первинні процеси обробки прядильних волокон загальновідомі.
Сіяли коноплі на найродючіших, вологих землях, щедро удобрювали. Називали такий участок землі „конопенник”. Сіяли густо , щоб стебло рослини було довгим (високим). Коноплі були білі та зелені. Білі достигали швидше, і їх визбирували. А десь через тиждень достигали й зелені, які мали насіння. Мешканка с.Хижа Палінчак Ірина Степанівна згадує: „Багато насіння з′їдали горобці, тому малими дітьми ми мали роботу – відганяти горобців.”
Протягом трьох-чотирьох діб зірвані рослини просушували, розстеляючи на сонці. Згодом збирали в невеликі снопики і складали у яму, що викопана була біля річки чи потічка, прикривали дровами, а зверху притискали великим камінням. В яму направляли потік води. І так залишали на три тижні. Час від часу жінки пробували, чи вже вимокла сировина.
Як переконуються, що коноплі добре вимокли – витягували й промивали від намулу на місці, біля води. Після промивання везуть додому і розстеляють на сонячному місці господарського двору для просушування.
Висушені коноплі проходять обробіток – терлять на „тельниці”, де відділяються відходи („паздір′я”) від стебел, що придатні до прядива („повісмо”). Потім за допомогою щітки вичісують снопик. Виділяють при цьому довгі волокна –„миканиця”, та короткі – „клочя”. „Миканиця” придатна для прядива, „клочя” – тільки для потикання.
Для отримання найвищої якості прядива повісмо чесали на гребні знову. Адже від якості сировини, належної обробки значною мірою залежать художні особливості майбутніх виробів.
Готові волокна коноплі повивали на кужіль, при прядінні повселюдно вживали веретено. Прядіння – заключний етап підготовки волокна до ткацтва. Прядіння – відповідальний технологічний процес, оскільки саме кількість скручування ниток, рівномірність їх товщини зумовлюють структуру майбутньої тканини.
Для перемотування ниток використовували мотовило (стрижень 1,5 м завдовжки з ріжком на одному кінці та перпендикулярно встановленим бруском – на другому). Виготовлені нитки поділяли на „чистиці”(3 нитки) та „пасма”(12 ниток).
За тим „мутки”(мотки) знімали з „мотовила” і добре відзолювали у дерев′яній бочці („улій”). У бочку клали вниз, під мутки, солому, заливали гарячою водою з золою. Так воно мало постояти одну добу. Завдяки соломі воно добре пропарювалось. Як охолоне – несли для промивання на річку. Тепер воно мало висохнути. Після того знову на мотовило і „вилося в клубок”, а частина „вилася на цівку” для потикання.
Після закінчення обробки сировини починається процес підготовки матеріалу для ткання і вишивання. За необхідністю частину ниток фарбували рослинними, а згодом і мінеральними, барвниками.
Ткали полотно на горизонтальному ткацькому верстаті.
Серед загальновідомих технік найбільш поширене було полотняне переплетення. Ним виготовляли більшість простих полотен для натільного вбрання, постільної білизни, а також обрусів, рушників і тканин господарського призначення.
При виготовленні декоративних тканин, а також деяких елементів одягу, рушників, скатерок, сумок тощо використовувалась техніка перебірного переплетення. У таких тканин візерунок завжди рельєфно виступає над фоном.
Використовувалась в народному ткацтві поряд з конопляними та вовняними нитками і фабрична бавовняна пряжа „памут”, яка була значно тонша і м′якіша від пряжі, виготовленої в домашніх умовах. Її брали для ткання святкових речей, або поєднували з конопляною пряжею.
Кукурудзяну муку варили до стану рідкої каші (утерка), і змащували основу для твердості. Або змащували конопляну пряжу, щоб краще рухалось по основі бердо. Сувої сирого полотна золили лугом, вибілювали на сонці протягом багатьох днів, час від часу змочуючи в річці, розгладжували. На сонці вибілювали з одного боку, і це називали – „лице”.
Прасування проводилось у такий спосіб: полотно складалося вдвоє, накручували на циліндричну палку і гладили за допомогою спеціальної лошки з зубцями.
В залежності від технології ткання, та за функціональним призначенням полотно поділяють на три види: для одягу, впорядкування житла і господарських потреб.
Найтонші полотна призначалися для сорочок, наміток, хусток. Грубе полотно йшло на виготовлення буденного одягу.
Рушники для прикраси інтер′єру хати мали форму вузького прямокутника, довжиною біля одного метра. Вони обрамляли тарілки на стіні. Декор розміщувався однаково по краях рушників. Це були 5-6 рядів густо розміщених орнаментованих смуг, різних по товщині, і поміж кожної з них – мережані стрічки. Переважно зображуються стилізовані квіти, але зустрічаються і зображення домашніх тварин. Обов′язкове закінчення – „реци” (мережка, що випліталася руками).
Рушники для побутового призначення – гладкоткані куски полотна. Вони мали незначне оздоблення – кілька одноколірних смужок.
Рушник для покриву пасхального кошика був насичений орнаментальними смугами по всьому полотнищу. На краях мав „ройти”.
Скатертини, як і рушники, були одними з найбагатших у декоративному відношенні для прикрашення інтер’єру хижанської хати. Ними застилали столи тільки на вихідні.
Скатертина мала форму вузького видовженого прямокутника 2 – 3 м завдовжки, по ширині два полотнища зшивались. Майстрині традиційно заповнювали полотнище тканини орнаментальними смугами з мережаними стрічками, різними по товщині.
Ліжко мало своє покривало –„велаг”. Більший за розмірами від скатертини, і багатший на орнамент, та ще –„ройти” поміж орнаментальними рядами.
Повсюдно кольорова гама двоколірна – чорно-червона (інколи темно-вишнева), рідко мала вкраплення жовтого, голубого.
Килимові доріжки – це, зазвичай, були полотнища з різноколірними смугами, різними по товщині, без визначеного орнаменту. В традиційному побуті використовувались для застеляння долівки. Рідше „покровцями” покривали лавки, скрині.
Невичерпна творча фантазія майстринь виявлялась в оздоблені складових предметів одягу. І зовсім неважливо для кого це – дітей, чоловіків чи жінок.
Народне вбрання синтезує уявлення народу про красиве і доцільне. В ньому сконцентровано колективний досвід віків, простежуються найвищі цінності народу, його відчуття кольору, ритму, лінії, симетрії, гармонії.
Головним елементом жіночого одягу була сорочка. Основа полотна сорочки – конопляна, або виткана бавовняними (памутовими) нитками. Сорочка коротка, широка, із довгими широкими рукавами.
Жіночі сорочки оздоблені декоративними швами і насиченою вишивкою прямокутної горловини („пуслик”), яка обходить її навколо – на грудях, спині, плечах. Використовували як геометричний так і рослинний орнамент. В кольоровій гамі перевагу надавали бордовому та коричневому, чорному.Саму ж горловину оздоблюють вузенькою смужечкою геометричного орнаменту: ламана лінія, ромбики, трикутники, що виконані технікою набирування , косої гладі та обметані петельним швом.
На рукавах вишивку розміщували по середині – „партиця”, „партичка” (ряд ромбиків або квітів вздовж рукава), на зап′ясниках, „фодорках” (ними закінчувався рукав у вигляді волану). Для більшого ефекту волану підтягували рукав до ліктя.
Вишивку розміщували на тих частинах сорочки, які не закривав плечевий одяг.
„Пуслик”, манжети (зап′ясник) вишивали на окремій шматі тканини. Перед тим, як пришити манжети, внизу рукави збирали у складки („морщили на 9 ниток”). Те саме робили, коли вшивали „пуслик”.
„Такі сорочки були як святковими, так і повсякденними (але з незначним орнаментом), – згадує мешканка с.Хижа Марія Петрівна Цифра. – Зберігалися в кожному дворі у ладі (скрині), тому, що одягали їх жінки замолоду, в середньому і старшому віці, коли хотілося подобатись, любити, бути поміченою.”
Спідниці („подолок”) були призбирані оборкою „по фігурі”, мали тканий пояс, часто одноколірний. Орнамент розміщували по нижньому краю з добавкою мережива, тасьми, різної по товщині та за кольором.
Чоловічі сорочки мають багатий орнамент на верхній частині рукава, та на манжеті.
„Гаті” (чоловічий поясний одяг) мали орнамент по нижньому краю, закінчувались „ройтами”.
Насичений орнаментом аксесуар – „тайстра”.
Характерною рисою народного вбрання було поєднання кількох технік вишивки одночасно. Це свідчить про те, що народні майстрині добре знали і вміло використовували особливості тієї чи іншої техніки, а також властивості вовняних чи конопляних ниток.
Аналізуючи вишивки на сорочках і тканинах не можливо знайти повністю однакових узорів. Кожна майстриня вносила часточку свого бачення до такого вже звичного орнаменту. Імпровізувала зі стилізацією тієї чи іншої рослини, квітки, тварини.
Усі вони утворюють виразний образ народного буття, його достеменну картину із глибинним духовним планом, життєвою повнотою, щедрістю, достатком.
|
Каталог статей
