Головна
 
Хижанські вечорниціПонеділок, 28.09.2020, 11:44



Вітаю Вас Гість | RSS
Головна
Меню сайту

Категорії розділу
Новини [15]
Тут розміщуємо новини загально-сільського значення
Cтатті [22]
Різнопланові матеріали про с.Хижа
Громада, місцеве самоврядування [2]
Повідомлення органу місцевого самоврядування, інші матеріали, що зацікавлять всю громаду села
Історія [55]
Матеріали про історію села
Книга памяті [3]
Матеріали про наших земляків, що відійшли у вічність. Збережемо память про них для нащадків.
Цікаве про Закарпаття [29]
Тут можна добавляти різнопланові цікавинки про наш край, які будуть доречними в контексті сайту

Статті (додана)
Історія закарпатського села, яке живе одночасно у 2-х країнах (0)

СТАТТІ (випадково)
Як живуть люди в сусідній Великій Тарні (Тарна Маре, Румунія) (0)
Документи, що мають відношення до появи нової восьмирічної школи в с.Хижа у 1970 році (1)
1938 рік. Польська військова карта території сучасного Виноградівського району (0)
Дані про перепис населення села у 1869, 1880, 1890, 1900 и 1910 роках (0)
Свята: Народний калєндар (уривок із Заміток етноґрафічних з Угорської руси, Юрія Жатковича) (0)

ФОТО (ДОДАНЕ)

ФОТО (випадково)

ВІДЕО (додане)
У селі Хижа на Виноградіщині досі підтримують ткацьку справу (0)

ВІДЕО (ВИПАДКОВО)
Про археологічні знахідки на території Виноградівщини (0)
Про святкування 35-річчя фольклорного колективу с.Хижа (0)
Кінофільм "Табір іде в небо" знімався у Виноградові (0)
Наші люди (ч.1) (0)
Про історію освіти села (1)

Головна » Статті » Історія

Особливості народного одягу мешканців села Хижа
Плечевий одяг – сорочка, „лайбик”, „блуз”; поясний – „подолок”, свита, „плат”, „гаті”, „пріцошні штани”; аксеуари – „английка” „тайстра”, „кресаня”, прикраси – „трондоли”, „пацьорки”, „баршун”, „реци”.
Жіночий одяг розподіляється на дівочий, вбрання для молодиць та літніх жінок. Аналогічно розподілявся і чоловічий одяг.
Головним елементом жіночого одягу була сорочка.
Типова сорочка шилася коротка, широка з довгими широкими рукавами, під рукавами вшивали ромбовидні ластки. Розріз на сорочці – ззаду, але зустрічаються сорочки з розрізом спереду (для матерів-годувальниць). Шили з двох піл вибіленого конопляного домотканого полотна чи із суміші конопляно-бавовняних ниток. Пілки зшивали простим швом.
Прямокутна вставка горловини, яка обходить її навколо – на грудях, спині плечах („пуслик”) як і манжети („зап′ясник”) вишивалися на окремій шматі тканини. Перед тим, як пришити манжети, внизу рукави збирали у складки –„морщили на 9 ниток”. Це слугувало і як декоративний прийом оздоблення. Те саме робили, коли вшивали ”пуслик”. Орнамент на вставці наносився по всьому периметру. Це могла бути щільна вишивка стрічкового орнаменту або симетрична композиція з квітів як геометричного так і рослинного характеру.
Саму ж горловину оздоблюють вузенькою смужечкою геометричного орнаменту („ошиник”): ламана лінія, ромбики, трикутники, що виконані технікою набирування, косої гладі та обметані петельним швом. Багатим різнокольоровим мереживом вив′язаним гачком оздоблювалась вставка уже безпосередньо на сорочці.
На рукавах вишивку розміщували по середині – „партиця”, „партичка” (ряд ромбиків або квітів на всю довжину рукава), на зап′ясниках, „фодорках”.
Впливало на художню образність, знакову символічність, емоційну декоративність сорочки вишивка, яка, здавалося би, виконана простими засобами, а розглядається як високомистецький твір.
Вишивку розміщували на тих частинах сорочки, які не закривав плечевий одяг. „На кожен день мали просту сорочку, без щільного орнаменту, зовсім трошки,” – розповідає Марта Петрівна Цифра, жителька села Хижа.
Кожна жіноча сорочка крім зовнішньої привабливості має ще внутрішню духовну енергію, що була закладена в неї під час шиття і оздоблювання вишивкою. В ній вкладена частина душі майстрині, вона зберігає в собі настрій і мрії тої людини, що її зробила і використовувала багато років, треба тільки доторкнутися і прислухатися до неї.
Матеріали для оздоблення, його види, техніка виконання, розташування та композиційна побудова допомагають зрозуміти не лише рівень матеріальних та технічних можливостей, а й характер естетичних уподобань населення, його кмітливість, винахідливість, уміння поєднувати красу і доцільність. Використання вишивальних технік нерозривно пов′язано з пошиттям і декоруванням одягу.
Вишивальниці через свої твори передавали бачення гармонії й краси. Тим самим виховуючи небайдужість до навколишнього середовища. Ось роздивляємось вишиті низинкою розмаїті квіткові мотиви на прямокутній вставці горловини, на рукавах сорочки Цифри Марії (1941 р.н.). А ось увагу привертає щільний ромбовидний орнамент сорочки Батин Марти (1925-1978). Насиченістю барв вражають вишиті хрестиком рослинні вишукані композиції Палінчак Марти (1930 р.н.). Зображення стилізованих птахів й бутонів квітів вишивальниці Шнурі Оксани (1938р.н.) випромінюють святковість та радість. Повсюдно орнаментальні прикраси повні гармонії й стриманості в кольорах, композиційної довершеності та підпорядкованості матеріалу.
В кольоровій гамі перевагу надавали бордовому та коричневому. Це характерно було як для жіночих, так і для чоловічих сорочок, які були святковим та повсякденним одягом, а не предметом декоративно-прикладного мистецтва, як це зараз називаємо. Жінки шили їх не на замовлення, а для себе: ходили в них на побачення, вінчалися в них. Ще навіть у 40-50 роки минулого століття популярно було проводити весілля за волоськими традиціями. Про це свідчить велика кількість фото, які зберігаються у селянських родинах. Жителі села усвідомлювали значущість їхньої історії. Зазвичай, вони сприймали традиції як невід′ємну частину буття.
В традиційному костюмі безпосередньо на сорочку вдягали нагрудний одяг, який прикривав верхню частину тіла. Це коротка вузенька безрукавка – „лайбик”. ЇЇ шили з вельвету, чорної оксамитової тканини („велюр”) Прикрашали поверхневим методом декорування – нашивали різними способами кольорові стрічки, металічні пластини, пацьорки, „гомби”(гудзики), бісер, якими зображувались як геометричні, так і рослинні узори. По краях прикрашали „зубчиками” з шовкових „пантликів”. Нашивні прикраси гармонійно поєднувались з фактурою, кольором і орнаментом тканини, котра становила фон. Оздоблення підкреслювало форму і пропорції одягу, виділяло окремі деталі або компоненти „лайбика”. Додатковим декоративним прийомом було розміщення прикрас з бісеру – „трондоли”. Застібували безрукавку „зачіпками”, що купляли, або власноруч виробленими „вушками на гомби”.
З сорочкою одягали спідницю („подолок”) з того самого полотна. Розріз робили спереду, а на талії призбирували у зборку („морщення на 9 ниток”). До нього і пришивали пояс, що ткали окремо На ньому орнамент був переважно геометричний, одноколірний. Такий, що використовували в оздоблені рушників, скатертин тощо. Його поєднували з мережкою та різнокольоровим оздобленням, що виконувалось гачком. А інколи зустрічались пояси з бісеру, як от в жительки села Хижа Ірини Степанівни Палінчак . Він не пришивався, а просто зав′язувався на талії.
Орнаментували спідницю вишивкою тільки по нижньому краю. Це переважно були стилізовані квіти поєднані у орнамент-бігунець. А закінчувався „подолок” вигачкованим білим мереживом – „чіпки з бибами”. Спідниця мала ”гайташі” – поперечні складки. По полотнищу могли розміщувати стрічки з вишивкою („жінор”) або простою білою ажурною мережкою („стикилиш”). Купляли їх у „рондьошів”. Це так називали У них можна було як купити так і обміняти товар.
Особливо вимогливо ставились до прасування. Спідниця мала мати складки „на долоню”.
Фартухи шили з різноманітних за якістю, кольором та малюнком фабричних тканин, прикрашали оборками, мереживом та різнокольоровими шовковими стрічками (”пантликами”).
Декоративний ручний шов, а пізніше машинна строчка ще раз підтвердили раціональний і разом з тим творчий підхід майстрині до використання художніх прийомів. Строчка виконувала технологічну функцію і водночас створювала художній ефект. Таке оздоблення прикрашало поли. Наприклад „спуд” і „подолок” у спідниці поєднувала „счіжка”.
Поступово виробились складні орнаментальні системи, властиві тій чи іншій техніці виконання, матеріалу, призначенню виробів.
Досягненням в творчості вишивальниць є розроблення різних технік поверхневого вишивання. Узори вишивок показують безліч варіантів зображення різних 伔лементів, мотивів, простих і складних форм. Так є закономірність у групуванні орнаментальних мотивів у вишивках на сорочках, спідницях. Вони доповнювалися новими елементами, змінювалися в технічному і кольоровому вирішенні за бажанням виконавиці.
Кожна вишивальниця мала свою власну манеру компонування квітів, галузок, листочків тощо. Конкретні форми рослин, квітів, ягідок перетворювались в узагальнені узори – своєрідні символи і алегорії.
Зображення та кольорова гама вишивки залежала від її призначення. Вона мала інші акценти та характер, що були обумовлені метою, з якою вишивались вироби: на свято, на весілля, на смерть, для подарунків чи в церкву, для дітей чи для людей похилого віку.
Місцеві особливості проявлялися у розташуванні нашивних прикрас, техніці їх виконання і композиційній побудові.
Яскравим та художньо виразним доповненням до комплексу народного одягу виступали нагрудні прикраси – це група шийних та нагрудних виробів. Складалися вони з багатьох компонентів, гармонійно пов′язаних між собою, були обов′язковими в оформлені всього комплексу вбрання, надавали йому локальну специфіку, композиційну рівновагу та довершеність.
Прикраси виготовляли дівчата самі, або передавалися від старшого покоління. Шию прикрашали різнокольоровою бісерною смужкою 3-6-9 ниток. Стрічку, зав′язували позаду двома шнурочками. Називали – „баршун”.
Яскраві різнокольорові дуті скляні фабричні буси у „пацьорках” набувають композиційної єдності з загальним декоративним оформленням одягу.
Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Побутували також і прикраси із плодів (намиста).
Голову покривали хусткою(„англійка”) – купували в „рондьошів”. У молодих вона була яскравого кольору, у старших – темного. Старі жінки зав′язували під підборіддям, а дівчата і молоді жінки на потилиці. З найдавніших часів звичай покривати волосся хусткою був правом і обов′язком заміжніх жінок – на відміну від дівчат.
Темна нічка із вечора,
Ще май темна вночі.
Носить дівка ширіночку
Понад чорні очі.
Дівчата ходили у вінках, які виготовляли із дроту і потім обвивали його полотном. Прикрашали різноколірним бісером і дзеркальцями круглої форми, квітами. Головні убори дівчат були тісно поєднані із зачісками.
Найпоширенішою дівочою зачіскою є заплітання волосся у дві коси, вплітаючи в них стрічки („пантлики”) червоного, синього, білого, зеленого кольору.
Основу чоловічого костюма складала сорочка, виготовлена з того ж самого полотна, що і жіноча. Вона скроєна в перекидку (без плечового шва) або з плечовими швами, що, однак, не змінюють форму сорочки. Сорочка має широкі рукава, під рукавами вшивали ромбовидні ластки. Біля зап′ястя рукави зібрані в зборку, до якої пришитий манжет. На плечах, із зовнішньої сторони, пришиті прямокутні латки. Сягала сорочка нижче пояса. Її носили на випуск.
Ззаду та спереду, під коміром, в верхній та нижній частинах рукавів полотно збирали в зборку і прошивали білими нитками.
Орнамент використовувався переважно рослинний. Вишивали комір, плечеві латки, манжети, низ сорочки. Обов′язкове закінчення низу – простою білою ажурною мережкою.
У викот вшитий комір-стійка, який стягується і зав′язується ручноскрученими шнурами.
Ой, Іване, Іваночку
Шию ти сорочку.
У коморі на яворі,
Висить на кленочку!
Сорочки підперезували шкіряними широкими пасками – чересами з двома пряжками та тисненим геометричним або рослинним орнаментом.
Поясною чоловічою ношею були штани полотняні („гаті”), зшиті з доморобного білого полотна без з′єднуючої холоші вставки. Кожна штанина пошита з однієї-двох пілок. Ширина доходила до 80-120 см. Утримувались вони на втягнутому в „загинку” (широкий рубець, якими закінчувався верх штанів) ручнокрученому шнурі із повісма або миканиці. Внизу штанину прикрашали бахромою („стряпки”).
У селі Хижа чоловіки поверх „гатей” одягали і фартух („плат”). Він виготовлявся з домотканого полотна, по периметру мав рослинний або геометричний орнамент. Традиційним є закінчення бахромою.
Обов′язковим атрибутом була сумка („тайстра”). Виготовлена з доморобного полотна, мала тканий або вишиваний орнамент. Квадратна площина тканини могла декоруватись орнаментованими смугами з одноколірно витканими стилізованими квітами, як от у Батин Ганни (1914 р.н.) або геометричним візерунком, як виконала Турцанаш Марта (1912 р.н.), а могла мати вишитий хрестиком рослинний мотив у центровій композиції, як от на „тайстрі” Палінчак Марії (1920 р.н.).
Головним убором служив капелюх („кресаня”) темного кольору, прикрашений квітами, „кольоровою павою”, прикрасами з бісеру.
Здебільшого побутувало взуття – стягнуте (постоли), та зшите (черевики). „Папучі” – виплетені з пряжі, на низ пришивали пластинку резіни, переважно для цього використовували камеру з колеса. Постоли виготовляли з шкіри вівців. Передню частину „постола” та п′яту морщили. У верхній частині пробивали по чотири дірки, через які пропускали шерстяні шнурки. При цьому ноги обмотували онучами зі старої тканини. Інколи на постоли наносили тиснений візерунок.
Комбінація узорів і розташування на тому чи іншому елементі одягу мали свої особливості, в більшості своїй це були символи належності до певного роду, обрядові ознаки або обереги. Народний орнамент може інформувати багато, бо складається з певних композиційних правил, дотримання яких є обов′язковим для будь-якого творця. Він вчить зосередженості, спостережливості, мимоволі змушує займатися математичними розрахунками.
Стійка система творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих у певному середовищі та ручний характер праці давав імпровізувати, творити неповторне.
Орнамент пробуджує уяву і фантазію. Фольклорні візерунки поєднують символічний перетворений діалог життя з історією. Ніхто з опитаних нами старих жінок, що самі шили одяг і вишивали на ньому узори, так і не змогли нам пояснити, що означає той чи інший узор чи орнамент і чому його вишивали на певному місці.
Тільки про розташування деяких узорів можна з впевненістю сказати для чого вони були вишиті: це оздоблення ошийника (вишивка навколо горловини) – слугувало за прикрасу, бо не кожна дівчина мала змогу придбати намисто.
Розміщення візерунка на рукавах сорочки було пов′язане з шануванням руки як своєрідного знаряддя праці, з побажанням їй сили та вправності. Кількість вишитих виробів і характер їх оздоблення були ознакою соціальної належності людини, визначали її добробут, майновий стан.
Художня творчість багата і різноманітна. Людина намагалася використати закономірності, які лежали в природі, брала від природи і створювала нові орнаментальні форми. В орнаменті завжди виражаються художні особливості стилю доби, які характерні для орнаментальних форм, їхнього ритму і колориту, а також рис національної і місцевої своєрідності.
Декоративне вирішення у процесі історичного розвитку зазнавало певних художніх, стилістичних змін. Кожне покоління вносило своє розуміння краси і доцільності. Додержуючись традиційно-канонічних основ майстри завжди прагнули творчо виразити свій індивідуальний внутрішній світ, своє особисте бачення життя та ставлення до традицій. Нагадують чисті „перлини” життя, відбиваючи у своєму поруч з досвідом і враженнями доробку побут та звичаї поколінь, уявлень та сподівань, свідчать про невичерпний творчий потенціал нашого народу.
Категорія: Історія | Додав: 12оп (30.06.2010)
Переглядів: 1692 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Про батьківщину

Дідова колядка

Поговориме?

Поглядати (сайт)

Поглядати (теги)

Наші у скайпі?

Свята, празники
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

До нас зазирають

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Copyright М.Ісаєвич © 2020
Зробити безкоштовний сайт з uCoz