      Навіть останній учень, коли стане дорослим, думає про вчителя, як про людину найвищого обов’язку, найвищого ґатунку – найціннішу людину у своєму житті після батьків. Кажуть, що письменник живе у своїх книжках, архітектор у своїх спорудах, а вчитель - у справах своїх вихованців. В кожного з нас є спогад про вчителя, який зумів пробудити зацікавленість до свого предмету, жагу до знань.
      Пишучи ці рядки, я думкою про Ірину Юріївну Богаш-Палінчак, яка днями закінчила своє земне життя. Народилася в далекому 1929 році в селі Хижа і однією з перших стала вчителькою у своєму рідному селі. Працювала в початкових класах. Ірина Юріївна, як і всі вчителі 70 – 80-их років, працювала творчо, винахідливо. В той час у сільських малокомплектних школах основним унаочненням та обладнанням навчального процесу була класна дошка і крейда. Математику вивчали з допомогою власноруч виготовлених паличок, лінійок та іншого роздаткового та наочного приладдя, таблиць.
     Вчителька працювала в період, коли писали чорнилом. Прописні букви виводили тонкими і товстими (жирними) лініями. Це було щось: мистецтво – графіка! Учні наслідували почерк вчительки, звичайно, дотримуючись стандарту – пропису.
     Цінувалося вміння використовувати підручний матеріал. Пам’ятаю, як моя донька, тоді учениця 1-го класу, хвалилася, що вчителька вчила їх рахувати, розв’язувати задачі приклади з допомогою конкретних грошей, копійок.
     Ірина Юріївна приносила з дому матерію, нитки, голки і все, що могло допомогти дітям краще засвоїти програмовий матеріал.
     Як патріот рідного краю, прививала учням любов, повагу до звичаїв і традицій своєї малої батьківщини. Можливо звідси у хижан така любов і здобутки по вивченню і пропаганді фольклору.
     Ірині Юріївні Богаш-Палінчак – вічна пам’ять від вихованців та колег, а рідним та близьким ще й людського співчуття.