Виноградово
(до 1946 року Севлюш) належить до населених пунктів, які мірками нашого
краю можна віднести до міст середньої величини, що мають, так само як і
Хуст та Берегово, населення 25-30 тисяч чоловік. Уперше Севлюш
згадується в латинському документі 1262 року в формі "Зеулеус" як
«королівське місто» (villa regalis). Назва поселення від угорського
слова «Szolos» - Виноградово, а Севлюш співзвучне слово. Оскільки в 1262
році це було вже королівське місто, треба гадати, що виникло воно
набагато раніше, і є населеним пунктом, котрий раніше від інших поселень
краю (Мукачево, Берегово, Ужгород) одержав статус міста. Справді, місто
у XII—XIII століттях входить до королівського помістя із центром у
Королеві. Тут були мисливські угіддя, куди королі поселяли лісничих,
єгерів, сокольиичих і рибалок. Королівські міста користувалися різними
привілеями.
Наприкінці ХІІІ століття власник Севлюша і його околиць, Беке Боршо
спорудив тут замок Канков, однак оскільки при зміні династії на початку
XIV століття і, як й інші феодали регіону, виступив проти короля Карла
Роберта, і замок був зруйнований.
У кінці XIV століття Севлюш і навколишні володіння з центром у
фортеці Нялаб (поряд із Королевом) були подаровані П. Перені, який
відзначився у битві при Нікополі (Болгарія) проти турків у 1396 році. Із
часом рід Перені прибрав до рук майже увесь Угочанський комітат, його
представники стали головними ішпанами (жупанами) комітату.
Занепад міста був зумовлений ще й тим, що з розпадом Угорської
феодальної держави після поразки, якої зазнали від турків у битві при
Могачі (1526), Севлюш опинився на кордоні Трансільванського князівства.
Тут відбувалися сутички між трансільванськими (семиградськими) князями і
Габсбургами і через якийсь час (у 20 - 60-х роках XVII століття) весь
регіон опинився під владою трансільванських князів. В останній третині
XVII і на початку XVIII століть тут розгортався рух куруців, що охопив
усю країну із 1703 по 1711 роки. Останнім відзвуком цих подій було
вторгнення татаро- турецьких полчищ у східну частину краю в 1717 році.
За даними Географічного словника Угорщини, у 1839 році у Севлюші
проживало 2018 жителів, із них 1002 греко-католики, 341 - римо-католик,
425 - реформати і 150 євреїв. На кінець XIX століття кількість жителів
збільшилася у два з половиною рази і становила 5743 чоловіка. Ще через
піввіку (у 1944 році) у Севлюші налічувалося 2467 будинків і 13331
житель.
Севлюш — значний культурний і релігійний центр краю. - У фортеці
Канков, відновленій на початку XVI століття, був заснований католицький
орден францісканців, який у 1556 році із поширенням реформації
розігнали, а фортецю розорили. Потім, через піввіку, з настанням
контрреформації, монахи повернулися, у центрі міста були побудовані
монастир і церква, які, перебудовані, збереглися і по сьогодні. Навпроти
стоїть костел XIII— XIV століть (донедавна тут був склад) — один із
цікавих пам'ятників архітектури Закарпаття. Цінним пам'ятником світської
архітектури краю є замок Перені у стилі бароко (XVII століття). У 1989
році тут була встановлена-меморіальна дошка на честь Жигмунда Перені
(1780 - 1849) - однієї з видатних постатей революції 1848 -1849 pp.,
страченого Габсбургами. Через дорогу стоїть будинок, у якому у дитинстві
жив з матір'ю-вчителькою один з найбільших музикантів нашого століття
Бела Барток (1881- 1945). У місті провів останні роки життя видатний
угорський художник Імре Ревес (1859 -1945). Севлющина — батьківщина ряду
видатних діячів русино - української культури краю. У Ком'ятах
народився видатний поет Юлій Боршош - Кум'ятський (1905 -1978),
уродженцем цього ж села є інший закарпатський поет Михайло Попович (1908
-1956). Село Карачин - батьківщина відомого діяча культури Росії
початку XVIII століття, педагога і дипломата Івана Зейкана, який після
смерті Петра І повернувся на батьківщину.
Стара
печать Севлюша не виявлена. Знайдено старий герб, невідомий місцевій
громадськості. На ньому на сріблястому фоні зображено три зелені листки
винограду і стільки ж золотистих грон.
На гербі міста кінця XIX століття цей же мотив, але в іншій
інтерпретації. На сріблястому фоні селянин-виноградар у характерному
вбранні того часу тримає в правій руці три виноградні грона, його одяг
синього кольору, фартух — сріблястого, грона золотисті, листок і грунт —
зелені. Дещо відрізняється від цієї емблеми герб, затверджений у 1908
році. Тут виноградар в одязі угорського гусара, що тримає в руці одне
велике гроно винограду. Це зображення - на печаті міста 20—30-х років,
де поряд з чеським написом можна прочитати і незовсім грамотний
український текст: «Уряд громадский Севлюшъ».
ГЕРБ КОРОЛЕВА
Минуле
Королева тісно переплітається з історією Севлюша, з домінією Перені,
центр якої знаходився тут. Згадується воно вперше у 1262 році. Зведена
поряд із селом фортеця Нялаб згадується в 1315 році. У 1672 році фортеця
була висаджена в повітря за імператорською вказівкою, через побоювання,
що вона може бути використана повстанцями-куруцами. Із 1530 року в
замку Нялаб перебував як учитель дітей Перені канонік Бенедек Ком'яті,
який саме тут зробив переклад угорською мовою частини Нового Завіту. Цей
переклад, виданий у 1533 році в Кракові, — перша друкована книга,
випущена угорською мовою.
На кінець першої чверті XIX століття у Королеві — 98 будинків і 715
чоловік населення. На кінець XIX століття із будівництвом залізниці
число жителів різко збільшилося. У 1981 році у селищі міського типу вже
було 1947 будинків і проживало 6856 чоловік.
На гербі Королева 80-х років XIX століття умовне зображення фортеці і
церкви, що стояла навпроти неї. Від неї справа вліво летить голуб, який
символізує в релігійній емблематиці святий дух. Тут же ніби витає в
повітрі риба, яка символізує рибні багатства Тиси. Фон щита сріблястого
кольору, а грунт - зелений.
ВИЛОК
Вилок уперше згадується в латинському тексті 1304 року. Тут він
названий по-угорськи як нове поселення біля Тиси. У 1417 році в селі
були побудовані склади для солі, що перевозилася з Мараморських шахт
Тисою і тут перевантажувалася на підводи. Вилок занепадає у другій
половині XVI - XVII століття в обстановці безперервних воєнних дій.
Населення села брало активну участь у повстанні куруців, виставивши в
1703 році 51 воїна.
Тут на березі Тиси у липні 1703 року повстанці здобули першу перемогу,
зумівши подолати водну перешкоду. Встановлений на початку нашого
століття монументальний пам'ятник на лівому березі Тиси, знесений після
1945 року, був заново побудований і урочисто відкритий у липні 1989
року.
Із будівництвом залізниці і появою невеликих промислових підприємств
на кінець XIX століття кількість жителів подвоїлася. Станом на 1944 рік у
Вилоку— 621 будинок і 3502 жителі.
Депортація весною 1944 року єврейського населення, а потім восени
того ж року - угорських мужчин у віці 18-50 років призвела до сумних
демографічних наслідків. Лише в 1981 році кількість населення досягла
позначки 1944 року.
На гербі Вилока другої половини XIX століття зображено човен, схожий
на ті, котрими перевозили сіль із Марамороша. Справа — людська постать,
зліва — герб Габсбурзької імперії, а посередині — герб Угорщини. Фон
щита сріблястого, людська постать червоного, а смужки знизу сріблястого і
синього кольорів.
ЕМБЛЕМИ ШАЛАНОК
Ці
два населені пункти, котрі в минулому користувалися статусом містечок,
нині стали селами. Їх жителі займаються переважно сільськогосподарською
працею.
Шаланки згадуються вперше в латинському тексті 1332 року, а в
документі 1414 року вони названі містечком. Жителі села брали активну
участь у повстанні 1703 - 1711 pp. Саме тут розігралась остання дія
народного руху. В лютому 1711 року скликана тут нарада висловилася за
відмову прийняти імператорські умови миру і уповноважила вождя руху
виїхати в Польщу для зустрічі з Петром І з метою добитися військової
допомоги. У ці дні тут знаходився і молодий паж Ференца Ракоці II,
майбутній класик угорської літератури Келемен Мікеш (1690 - 1760). Із
криниці на околиці села він, за народними переказами, носив воду своєму
господареві (у народі її називають криницею Мікеша).
Герб XVIII століття зроблений за канонами дворянської геральдики. У
центрі щита, обвитого декоративним вінком, три зуби дракона. Грифи,
двоголові орли, дракони та інші міфічні істоти — неодмінні атрибути
класичної геральдики. Вінчає герб дворянська корона. Латинський напис на
печаті навколо герба гласить: «Печать містечка Шаланки», Виявлено також
давнішу печать (XVI або XVII століття). На ній теж зуби дракона, та
значно примітивніше виконання малюнка.
ЧОРНОТИСОВО
Чорнотисово (до 1944 року Чорний Ардів) згадується вперше в
латинському документі 1295 року як королівське містечко. Назва «Чорний
Ардів» походить від річечки з тією ж назвою. Словом «ардо» позначали
такі поселення, де мешкали охоронці лісу. Примітністю Чорнотисова є римо
- католицький костел, апсида якого побудована в ХІІІ столітті в
романському стилі (так само, як і знаменита ротонда в Горянах). Неф
церкви в готичному стилі. Чудові фрески цього ж періоду загинули під час
реставрації костела в 1909 році і частково збереглися лише їх
репродукції.
Станом на 1826 рік у Чорному Ардові було 158 будинків і 1304 жителі. У
Географічному словнику 1839 року він фігурує як «містечко з угорським і
руським» населенням, а кількість жителів дається лише 895.
Як містечко Чорнотисово мусило мати і печаті, і герби, та їх нам не
вдалося виявити. Знайдено лише печать періоду революції 1848 -1849 pp.
На ній — напис «Угочанський комі-тат. Чорноардів. 1849». Такі ж спрощені
печаті мали в цей час й інші населені пункти Угочанського комітату, та
більшість із них володіли й іншими печатями.
Із публікацій в газеті "НЗ", 1991 |